Придністровський університет імені Т.Шевченка видав книгу «Придністров’я в геополітичній системі координат двадцять першого століття». У ній я знайшов статтю Б.Бомешка «Створення першої придністровської державності (20—30-ті рр. ХХ в.)». До цієї статті, у міру своєї політичної й історичної культури, можна ставитися по-різному. Мене ж вона зацікавила тим, що автор досить переконливо показав, як на початку минулого століття давні українські землі лівобережжя Дністра штучним чином, через так звану пролетарську революційну доцільність, були відірвані від єдиного тіла України. І що головним ініціатором цього відторгнення була відома ще царським правоохоронним органам особистість на ім’я Григорій Іванович Котовський.  Чимало він погуляв у своїх «шабельних походах» по Україні, головним чином неподалік Дністра, за яким було його рідне село Ганчешти. До багатьох своїх односельців він мав недружні почуття і мріяв помститися за заподіяні образи. Про це добре відомо ще з часів радянської історії. Нагода Григорію Івановичу трапилася — більшовицька революція.
На північ від сьогоднішнього Кам’янського району Придністров’я в роки громадянської війни існувала так звана Ямпільська Республіка. 1956 року в Лондоні активний учасник тих подій Дмитро Кетрос написав дуже цікаву книгу «Ямпільська Республіка і її збройні сили». Книга до наших днів зберігалася в архівах КДБ. Зараз її з величезним інтересом читають не лише в Ямполі. Автор розповідає, як на берегах Дністра до 1921 року, коли вже давно здався Київ, героїчно боролася за незалежну Україну ця республіка, головним військовим супротивником якої був Котовський. Плани з відновлення влади УНР на території України у керівників цієї республіки залишалися навіть тоді, коли йшли останні нерівні бої майже беззбройних місцевих селян із регулярними частинами Червоної Армії.
1924 року, як пише Б.Бомешко в згаданій статті, за ініціативи і за найактивнішої участі Котовського, при дотриманні Москвою глибокої конспірації створювалася так звана Автономна Молдавська Радянська Соціалістична Республіка в складі України. Мені здається, що лише диво врятувало землю Ямпільщини від цього штучного утворення. А станься це 1940 року, ця українська земля перетворилася на молдавську і ввійшла б до складу МРСР, як і все лівобережжя Дністра, включаючи Тирасполь й інші міста.
АМРСР складалася з 11 районів України. Територія її становила, як пише в книзі «Дністровський розлам» Геннадій Кодряну, 8 тисяч квадратних кілометрів. Чисельність населення була не набагато меншою, ніж у нинішньому Придністров’ї. Її столицею спочатку було місто Балта Одеської області, а 1928 року столицю АМРСР на рік перенесли за сорок кілометрів у Бирзулу, нинішній Котовськ, а 1929 — у Тирасполь.
Радянська влада зробила все, щоб показати демократичність цього невиправданого і, як виявилося тепер, небезпечного відторгнення частини території України. Було грубо сфальсифіковано результати так званого референдуму зі створення автономії. Та що найцікавіше — у числі перших керівників не лише самої АМРСР, а й її адміністративних одиниць були практично лише українці!.. Адже жили на цій території в основному вони. В цій молдавській республіці молдаван було, за даними Кодряну, 49%, а за іншими відомостями, із якими мені доводилося знайомитися, — набагато менше. Та й сьогодні, зі зрозумілих причин, багатьом політичним силам вигідно показати, що в Придністров’ї не так багато українців.
1978 року я працював у відділі партійного життя котовської міськрайгазети. Ми згадали про те, що 50 років тому наше місто було не чимось, а столицею! До ювілею один місцевий історик приніс нам свою статтю про головного творця АМРСР — Григорія Котовського. Ми її надрукували, але за винятком однієї фрази червоного комбрига, про яку скажу нижче. Ці слова були «викопані» істориком в Одеському державному архіві й у їхній справжності не можна сумніватися. Вони звучали так: «На цій залізній артерії (малася на увазі вузлова станція Бирзула, нинішнє місто Котовськ. — В.К.) ми побудуємо столицю Молдавії». Тобто, якби раптово не віддав Богу свою небезгрішну душу Григорій Іванович, він все зробив для того, щоб не якийсь там Кишинів чи Тирасполь, а саме вузлова станція «залізної артерії», на якій він так довго гуляв, стала столицею Молдавії. Навіть тоді, у розквіт соціалізму в СРСР, ми не наважилися публікувати ті слова, адже українці сприйняли б їх, звісно, не дуже радісно. І світла пам’ять про героя громадянської війни в їхніх очах трохи потьмяніла б.
Минули роки. Я відпрацював власкором центральних українських ЗМІ по Молдові та Придністров’ю понад десять років. Мав можливість знайомитися з масою переконливих документів — як на правому, так і на лівому березі Дністра. Тому не перестаю дивуватися тому, що сталося і що відбувається зараз.
Колишнє село Котовськ на правому березі Дністра давним-давно повернуло свою історичну назву. У школах Молдови майже не згадують добрим словом Григорія Івановича, а прорумунські політичні сили відкрито називають його не інакше, як бандитом і зрадником. Мені не раз доводилося з ними дискутувати на різноманітні, у тому числі гострі історико-політичні теми і, уявіть, навіть вони погоджуються, що лівобережжя Дністра — це історична українська земля.
Одинадцять років тому в центрі повсталого Тирасполя відкрили музей Г.Котовського. Не раз бував я в цьому музеї. Звісно, його працівники обожнюють Григорія Івановича. І... майже всі вони — українці, як і ті, що керували створеною Котовським на території України молдавською республікою. Чудово володіють українською мовою і, напевно, розуміються не лише на історії, а й на тонкощах сучасної регіональної політики. Тим не менш стоять горою за честь і гідність свого музею, котрий продовжує популяризувати червоного комбрига. Я їх запитував: «Ви розумієте, що якби не Котовський із його авантюрною ініціативою зі створення АМРСР, то ви зараз жили б в Україні? Не було би жодних приводів для війни 1992 року, для нинішнього протистояння із правобережжям, як немає приводу конфліктувати, скажімо, Одесі і Кишиневу — містам різних країн?» Вони це розуміють, але роки, витрачені на прославляння Григорія Івановича, даються взнаки...
Я їх також розумію. Як і те, що не можна сприймати історію в умовному способі. Але при цьому, мені здається, не слід вихваляти настільки безоглядно Котовського хоча б тому, що Біблія вчить нас не порушувати кордонів, що провели батьки наші. А Григорій Іванович і його колеги кроїли ці кордони, як душа бажала. У результаті ми й досі маємо проблеми. Ось у чому суть того історичного уроку!.. І, напевне, усе ж мали рацію глави держав, котрі свого часу підписали Гельсінкську угоду про непорушність кордонів. Так, її порушують, але й проблеми після цього мають чималі...
Придністров’я сьогодні — аж ніяк не осколок комунізму радянського зразка. Тут у керівництві, на відміну від Молдови, компартією і не пахне. У парламенті усього один комуніст, і той пройшов туди не за партійними списками. І я не розумію, із якою метою воно продовжує витрачати гроші на прославляння Котовського? Логіки в цьому, на мій погляд, геть немає. Хай вже одинадцять років тому, коли Придністров’я відстоювало відродження СРСР, виступало з комуністичних позицій, але тепер, коли воно усвідомлює, що до СРСР немає вороття, коли комуністи, особливо молдавські, для нього ледь не головні супротивники, — навіщо це робити? Хіба що в інтересах єдиної і неподільної Росії. Але хіба це не смішно — Котовський і двоголовий орел, під яким його було засуджено як карного злочинця?..
Ось офіційна позиція Придністров’я, викладена президентом ПМР Ігорем Миколайовичем Смирновим: «Історичні корені суверенітету та державності Придністровської Молдавської Республіки обумовлені державним статусом Молдавської Автономної РСР у складі України. З прийняттям 1990 року парламентом Республіки Молдова рішення про анулювання пакту Молотова—Ріббентропа про входження території Бессарабії до складу Союзу РСР практично було визнано незаконне створення Молдавської РСР, утвореної шляхом приєднання Бессарабії до Молдавської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки, де-факто визнавалося відновлення суверенітету та державності Молдавської АРСР і, відповідно, правомірність утворення Придністровської Молдавської Республіки як її правонаступниці». І спробуйте спростувати це, якщо, до того ж, не визнана ПМР на рік старша за визнану Республіку Молдова... Ось чому так непросто вирішується придністровський конфлікт.
Та найбільше мене дивує: чому й сьогодні одне із великих міст незалежної України має ім’я людини, котра дуже постаралася, щоб у неї забрали лівобережжя Дністра? У центрі Котовська Григорій Іванович як стояв у своїй здибленій вітром бурці, так і стоїть. Невже потрібно чекати, щоб сюди знову прийшли якісь румуни і, як у минулу війну, викинули його геть і повернули місту стару назву?
Їдучи з Тирасполя, я знову зазирнув у музей Котовського, котрий розмістився в чудовому особняку в центрі міста. Цього разу мені там показали чотири великі стенди, що розповідають про створення і різнобічне життя АМРСР. У книзі для відгуків я написав, що ці стенди мені найбільше сподобалися: адже вони яскраво показують, чия це історична територія і хто по праву може на неї претендувати у разі зміни політичного статусу Республіки Молдова.
Василь Кізка «Дзеркало тижня» №44, 16 листопада 2002,
http://dt.ua/articles/30183
|
