«Прокрутивши» в голові історичні моменти, пригадаймо:
були «перегини» і за радянської влади, але ідеологічна політика СРСР була
настільки потужною, що будь-які найменші прояви вільнодумства «рубали під
корінь», і такі випадки ще й не розголошувалися. В незалежній Україні ж усе, як
на долоні: новини розповсюджуються, як у невеликому селі. Та й колишня освіта
(ні, не теперішня, про неї трохи згодом) зробила свою справу — всі нині
грамотні, нікого не проведеш. Кожен з рядових громадян бачить реальні
прорахунки влади, їх обговорюють «тихенько на задвірках». Та влада на те й
влада, щоб не чути тих побажань знизу. Однак люди роблять висновки. (Єдине, що
стримує «вибух», — це наш «холопський» менталітет та пасивний синдром «моя хата
скраю».) Поки що народ терпить. Нас пресують, а ми гнемося; що сильніше
тиснуть, тим нижче схиляємося. Але терпіння не безмежне. Воно, як фурункул,
може прорвати. Просто ще не визріло…
Згадаймо 2004 рік. Влада хотіла «підсунути» нам нового
«владику». А щоб було демократично (така тепер мода), то запропонувала погратися
у «вибори». Та свідомість українців уже не та, що була колись. Європа відкрила
нам очі на деякі «нюанси». Отож — «фокус не вдався». Суспільство збурилося, і
ситуація сягала критичної межі. Віктор Федорович зазнав фіаско і зрозумів, що
його час ще не настав. Та згодом таки «вліз». Правду щиро «купили», неправді
закрили рота. Грішми, посадами, дозволами, ліберальним ставленням… І от «маємо
те, що маємо». Репліка «хотіли як краще…» красномовно свідчить про те, що
фурункул у суспільстві ще не визрів. Та з усього видно, що до цього йдеться.
Людське терпіння не безмежне.
Уже «проривало» у підприємців, афганців, чорнобильців,
шахтарів… Та наша біда в тому, що ми не вміємо підтримувати одне одного, не
вміємо використовувати моменти. Чому було не приєднатися до багатотисячної
армії підприємців чорнобильцям, шахтарям, освітянам і т.д.? А так… Владі легше
нас «утихомирити», задобрити, роз’яснити, домовитися, коли ми діємо в різнобій.
Та вже пора нарешті зрозуміти, що лише в єдності наша сила. І якби люди
наприкінці минулого року підтримали одні одних, ніякі металеві огорожі не
допомогли б.
Подивіться, що сьогодні коїться навколо нас. Яку б галузь
не взяли — безвідповідальність, окозамилювання. Посади продаються відкритим
текстом. А керівником бути — не потрібно мати фахової ні освіти, ні
спеціальності. Диплом можна купити на кожному кроці. (Якщо у вищих ешелонах
влади це практикується, то можна лише здогадатися, скільки таких «липових
спеціалістів» сидить у наших районних управліннях (а чому ж рядові громадяни не
можуть цим скористатися?). Купив посаду, і ти — цар і Бог.
У Котовському районі, як скрізь у державі, дуже активно
впроваджується «покращення життя вже сьогодні». Губернатор області робить
ставку на громаду, вона, мовляв, вирішує все. А хто слухає ці «низи»?
Беремо базові соціальні галузі, наприклад, медицину. На
сході громади Нестоїтської сільської ради (а це майже дві тисячі мешканців сіл)
усі одностайно були проти закриття дільничної лікарні. Ну то й що? Хто почув
голос громади? Із 32 осіб, які тут працювали, залишили двох лікарів та ще
кілька «обслуговуючого персоналу». Довели ліміт — 50 літрів бензину на місяць
для «швидкої допомоги». Це при 20-кілометровій відстані до райцентру та майже
30-кілометровій зоні обслуговування амбулаторії сімейної медицини (так тепер
називається колишня лікарня). Стаціонар закрили, заклад працює не на повну силу
— лише до 15-ї години, а там — хоч помирай, нікому до тебе нема ніякого діла.
За необхідності наймай машину чи викликай таксі — добирайся самотужки до
центральної лікарні. Приміщення амбулаторії потребує капітального ремонту,
система опалення — взагалі болюча проблема багатьох років.
А ось у сусідній Станіславці інша біда: головний лікар
амбулаторії — ще й сільський голова. Як йому виконувати свої прямі обов’язки?
Їхати двічі на тиждень (а то й частіше) на наради, що їх проводить
райдержадміністрація або інші установи, чи лікувати хворих? (У навколишніх
селах, що їх обслуговує лікарня, мешкають люди переважно пенсійного віку).
В освіті — оптимізація. Сільські школи закривають. Дітей
начебто організовано підвозять до сусідніх навчальних закладів. Зовні все
«добре». А як же додаткові завдання з учнями, якщо й учитель, й учень
поспішають на автобус? Педагоги скаржаться, що їх примушують ставити задовільні
оцінки тоді, коли школяр нічого не знає. Вчителі роблять вигляд, що вчать, учні
роблять вигляд, що вчаться. А в результаті що маємо? Кому потрібно, той купить
собі диплом. Вже страшно вдень ходити містом — матюки на кожному кроці з уст
молоді стали звичним явищем. Інших слів, мабуть, і не знають. А що влада? А їй
до цього нема ніякого діла. Адже їхні діти навчаються за кордоном.
У торгівлі справи ще гірші. Там за гроші робиться все.
Санепідемстанція, яка повинна контролювати якість продовольчих товарів, взагалі
самоусунулася від цих функцій. Вона також чекає реформування. А споживачі
самотужки «розв’язують» свої проблеми. Купив неякісний продукт і, щоб не
псувати собі нерви, викинув тихенько, та й усе, бо куди йти і що кому казати,
коли там «усе схоплено»? Лише одиниці, добре попсувавши нерви, добиваються
правди.
Нещодавно стався «прикрий» випадок на Котовському ринку.
Сюжет було викладено в Інтернет. Його не переглядав хіба що ледачий. І що? Ну,
поговорять ще трохи. «Вислухають» громадську думку і накажуть: «Щуку кинути в річку».
А ті незліченні купюри, перли, золото підуть за «призначенням». Я вам «зуб
даю»!
Сьогодні уже нікого не здивуєш назвами новостворених фірм
та товариств. «Лтд і Ко», «М і П» та інші. Й усі — з обмеженою
відповідальністю. Якщо лише щось «накрутили» — їх не знайдеш, і
відповідальності ніякої (бо вона ж у них — обмежена).
Візьмемо до прикладу наше автотранспортне підприємство.
Нещодавно його керівництво виграло тендер на обслуговування сільських
пасажирів. Автобусів у них нема. А сільський маршрут, наприклад, у Бочманівку,
обслуговує приватний підприємець (перевізник). Автопідприємство висунуло йому
умови: ти повинен платити 1,5 — 2 тисячі гривень у місяць! «За що?» — питає
перевізник. За те, що начебто автопідприємство (а воно виграло тендер!) найняло
тебе (перевізника) обслуговувати маршрут. У таких умовах не кожен погодиться
працювати. Бо скільки ж тоді має коштувати проїзд, врахувавши всі витрати на
бензин, запчастини та ще й на таку аферу? І багато хто покидає справу, бо кому
вигідна така «комерція»? Ось так влада допомагає підприємцям. Це вже приклад не
обмеженої відповідальності, а, скоріше, безмежної безвідповідальності влади.
Не кращий стан справ і в сільському господарстві. Тут
люди — як послушні конячки, що звикли завжди тягти свого воза та ще й щоб їх
батіжком підганяли. Вже кілька років поспіль ця галузь без підтримки держави.
Кинуті напризволяще, хлібороби борсаються зі своїми проблемами без дотацій на
продукцію тваринництва, техніки тощо. Обласна програма «Тваринництво Одещини»
діє дише на папері, а реально поголів’я з кожним роком іде на спад. На початку
2011-го влада «простягнула руку допомоги аграріям». Негласно було дано
розпорядження: звіти управлінь агропромислового комплексу з мінусовими
показниками не приймати! Який же вихід? Розумні «порадили»: у графі
«тваринництво у населення» можна «практикувати» будь-які цифри. Сьогодні у
населення тварина є, а завтра її реалізували — й ніхто не підкопається: ці
цифри реальні чи ні. «Та це ж кримінал!» — підняли бучу сільські голови. Однак
«настанови» згори були настільки «переконливими», що притихли. Ось так наша
Одещина (та, певно, не вона одна) вийшла у лідери за економічними темпами
зростання сільськогосподарського виробництва (тваринництва зокрема). За цією
схемою приймали звіти й нинішнього року. Жодного з мінусовими показниками
приймати не зголошувалися. Завертали, переробляли, аби все було «о’кей».ї 
А хлібороби не здаються. Орють, сіють. Значить, потрібно
дужче «пресувати», вирішила влада, і напередодні нового 2012 року дала команду
«фас». І «круки», без попередження та всякої «церемонії», навідувалися до тих
керівників сільгосппідприємств, що ще хоч трохи трималися на «плаву». Почалася
«експропріація». Брали все, що бачили. Кожен з тих, хто попав у немилість,
виклав від 5 до 10 тисяч гривень відкупних, у них вилучали оргтехніку, деякі
товари, документи. Запасів зерна, що зберігалися в складах, не чіпали. Бо
навіщо, якщо ціна пшениці на ринку 1300 гривень, при собівартості 1400? Що на
ній виграєш? Ось так «допомагає» держава селянинові. Ось господарюй, та ще й
мовчи.
У Котовському районі ще залишилася більш-менш достойна
робота на залізниці. Але й то до певного часу. Бо вже й до неї дійшла черга.
Тут плануються величезні зміни. Влада вирішила її приватизувати. Вже знайшли й
«господаря». Сьогодні він пообіцяв, що «жодного працівника не буде скорочено».
Ми, українці, звикли вірити на слово. Наразі й справді нікого не скорочують.
Але мине небагато часу, залізницю зо три рази перепродадуть від одного власника
до іншого, й тоді побачите, що таке «товариство з обмеженою відповідальністю».
Ні суд, ні прокуратура там не в змозі розібратися. А в нас як не суддя — то
«колядник», як не прокурор — то ходить в сауну…
І так у кожній окремій сфері діяльності. А будеш пнутися
— натиснуть так, що й не підведешся. На те й влада, аби іншим «не кортіло». А
самі, прикрившись гаслами про соціальний захист найнезахищеніших верств
населення, роблять, що хочуть. (Чим, скажіть на милість, потрібно годувати
дітей з малозабезпечених родин, коли путівка в «Артек» на 20 днів на учня
сьогодні коштує 14 тисяч гривень?) «Відмивають» куплені за кошти держбюджету
яхти, гелікоптери, дорогі авто, котеджі, маєтки далеко за кордоном, гроші
тримають у швейцарських банках, щоб податки не платити. Подивіться: наша влада
вся бідна, аж синя! Кого з народних обранців не візьмеш — одна біднота. Ні
власної хати, ні авта, ні басейника… Котедж — то тестева нерухомість, яхта —
братова, підприємство — на дружині, сестрі чи тещі. А скільки
дорожньо-транспортних пригод за рік було скоєно за участю владних осіб чи їхніх
чад? То мера ледве витягли з машини, бо він і на ногах не міг триматися, то син
голови райдержадміністрації збив на пішохідному переході маму з немовлям, то
донька прокурора їхала за кермом «під кайфом»... Ну то й що? Вони також живі
люди!!! І їм ніщо людське не чуже.
Й ось в черговий раз влада з народом. Знову на часі
вибори, тому й активізують свою роботу. Радяться, звітують, хваляться,
нагадуючи про досягнення. А нам, рядовим громадянам, як бути? Знову мовчки
проковтнемо цю наживку і вже вкотре слухатимемо «одкровення» рідних, друзів,
знайомих, як нам добре живеться? Як наша влада дбає про людей і чує «кожного»?
Чи?..
Може, досить нам казок? Може, варто до виборів готуватися
заздалегідь і всерйоз? Адже є в нас такі, хто ще в змозі допомогти нам будувати
завтрашній день. Не дивіться, що вони молоді. За ними — майбутнє! Перегляньте
свою громадянську позицію — і будьте певні: небайдужість та спільні дії
виведуть нас з цього рабського становища. Вже пора встати з колін. Доля посилає
нам ще один шанс, і не скористатися ним — гріх. Не будьмо байдужими!!!
Вибираймо серцем!
Сергій ПАЛАМАРЧУК, голова Котовської районної організації
політичної партії «Фронт змін». За матеріалами газети "Чорноморські новини", № 029 (21293) четвер 12 квітня 2012 року
|
