28.01.2014 | 18:56

Повествование о сравнении отмененных законов

16.01.2014 р. народні депутати фракцій Партії регіонів та Комуністичної партії, а також окремі позафракційні народні депутати після ухвалення Закону «Про Державний бюджет України на 2014 рік», позапланово «включили» до порядку денного та «прийняли» низку інших «законів», зокрема:

• «Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та процесуальних законів щодо додаткових заходів захисту безпеки громадян" (проект Закону №3879 від 14.01.2014 р.);
• «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України (щодо заочного кримінального провадження)» (проект Закону № 3587 від 08.11.2013 р.);
• «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо відповідальності за вчинення адміністративних правопорушень під час проведення футбольних матчів)» (проект Закону № 3837 від 27.12.2013 р.);
• «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані в автоматичному режимі» (проект Закону № 3855 від 09.01.2014 р.);
• «Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України» (проект Закону №3883 від 14.01.2014 р.);
• «Про внесення змін до статті 297 Кримінального кодексу України (щодо відповідальності за осквернення або руйнування пам'ятників, споруджених в пам'ять, тих хто боровся проти нацизму в роки Другої світової війни - радянських воїнів-визволителів, учасників партизанського руху, підпільників, жертв нацистських переслідувань, а також воїнів-інтернаціоналістів та миротворців)» (проект Закону № 2178а від 30.05.2013 р.);
• «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо відповідальності за заперечення чи виправдання злочинів фашизму» (проект Закону № 2179а від 30.05.2013 р.);
• «Про внесення зміни до Закону України "Про безоплатну правову допомогу" (щодо відтермінування набрання чинності положень пункту 6 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення")» (проект Закону № 3792 від 19.12.2013 р.);
• «Про внесення зміни до статті 197 Податкового кодексу України щодо звільнення від обкладення податком на додану вартість операцій із ввезення на митну територію України природного газу» (проект Закону № 3853-1 від 14.01.2014 р.);
• «Про внесення змін до Закону України "Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань» (проект Закону № 3893 від 16.01.2014 р.).

У цьому висновку основа увага приділяється процедурі та змісту ухвалення насамперед «закону» «Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та процесуальних законів щодо додаткових заходів захисту безпеки громадян" (законопроект № 3879 від 14.01.2014 р.). Водночас більшість висловлених зауважень щодо процедури ухвалення цього «закону» стосується й інших рішень від 16 січня 2014 р.

Народні депутати, приймаючи «закони» від 16 січня 2014 року, порушили норми Конституції України та Закону «Про Регламент Верховної Ради України», зокрема:

• усі законопроекти (крім Закону про державний бюджет на 2014 рік) було протиправно включено до порядку денного пленарного засідання Верховної Ради України. За загальним правилом (згідно з ч. 2 ст. 96 Регламенту), питання про включення законопроекту до порядку денного сесії Верховна Рада розглядає протягом 30 днів після ухвалення висновку головного комітету <…>, але не раніше, ніж через два дні після надання народним депутатам висновку головного комітету <…>, висновків інших комітетів. Не підпадає така ситуація і під спеціальну процедуру, коли згідно з ч. 4 ст. 96 Регламенту, за процедурним рішенням Верховної Ради для невідкладного розгляду може бути включено до порядку денного пленарного засідання (без додаткового включення до порядку денного сесії) законопроект, якщо він був підготовлений для термінового розгляду на виконання відповідного доручення Верховної Ради. Однак такого доручення Верховної Ради не було;
• законопроекти № 3879, № 3883, № 3893 не роздавалися народним депутатам для ознайомлення, тому вони (в тому числі і більшість тих, хто проголосував «за») не знали змісту цих проектів. Законопроекти не пройшли встановлених Регламентом процедур обговорення при їх прийнятті та були прийняті одразу за основу і в цілому. Не було дотримано передбачених Регламентом процедури повного обговорення питань на пленарному засіданні Верховної Ради, ні скороченої процедури (ст. 30, 31 Регламенту). Було також порушено ч. 4 ст. 102 Регламенту, згідно з якою за рішенням Верховної Ради допускається остаточне прийняття законопроекту (крім проектів кодексів і законопроектів, які містять понад 100 статей, пунктів) відразу після першого чи другого читання, якщо законопроект визнано таким, що не потребує доопрацювання, та якщо не надійшло зауважень щодо його змісту від народних депутатів, інших суб'єктів права законодавчої ініціативи <…>. Жоден із законопроектів 16 січня не проходив обговорення на пленарному засіданні. Народні депутати навіть із змістом законопроектів (зокрема, № 3879) не були ознайомлені. Цим самим було обмежено передбачене ст. 93 Конституції  конституційне право законодавчої ініціативи народних депутатів та інших суб’єктів законодавчої ініціативи. Адже незаплановане внесення на пленарне засідання законопроектів та прийняття їх одночасно за основу та в цілому позбавило суб’єктів законодавчої ініціативи можливості внесення поправок та пропозицій до цих законопроектів;
• мало місце обмеження конституційних повноважень комітетів Верховної Ради здійснювати законопроекту роботу, підготовку та попередній розгляд питань, віднесених до повноважень Верховної Ради (ч. 2 ст. 89 Конституції). Законопроекти № 3879, № 3883, № 3893 парламентськими комітетами не розглядалися. Цим порушено також вимоги ч. 1 ст. 93 Регламенту, згідно з якою «кожен законопроект <…> направляється <…> в комітет, який відповідно до предметів відання комітетів визначається головним з підготовки і попереднього розгляду законопроекту <…>, а також у комітет, до предмета відання якого належать питання бюджету <…>, комітет, до предмета відання якого належать питання боротьби з корупцією, для підготовки експертного висновку щодо його відповідності вимогам антикорупційного законодавства та в комітет, до предмета відання якого належить оцінка відповідності законопроектів міжнародно-правовим зобов’язанням України у сфері європейської інтеграції для підготовки експертного висновку». Цю регламентну вимогу було повністю проігноровано. Зокрема, законопроект № 3879 надійшов до більшості комітетів взагалі 17 січня (тобто вже після «ухвалення» «закону»);
• застосована форма голосування не дає можливості встановити кількість народних депутатів, які проголосували за ці законопроекти, чим імовірно було порушено ч. 3 ст. 84 («Голосування <…> здійснюється народним депутатом України особисто») та ст. 91 Конституції України («Верховна Рада України приймає закони <…> більшістю від її конституційного складу <…>»). Голосування руками із автоматичним зарахуванням в голоси «за» усіх депутатів двох фракцій є неконституційним. Замість лічильної комісії підрахунок здійснював одноосібно її голова (до речі, один з авторів найодіознішого законопроекту № 3879). Хоча згідно з ч. 2 ст. 17 Регламенту така комісія обирається на основі принципу пропорційного представництва депутатських фракцій (депутатських груп). Але три фракції з п’яти взагалі не брали участі у голосуванні та підрахунку;
• було порушено процедуру підписання «законів». Згідно з ч. 2 ст. 130 Регламенту, Голова Верховної Ради підписує поданий на підпис закон не раніше двох <…> днів з дня його подання, крім випадків, передбачених цим Регламентом. Цим самим також було порушено гарантоване ч. 3 ст. 130 Регламенту, право народного депутата на звернення до Голови Верховної Ради з обґрунтованою пропозицією про внесення уточнень до прийнятого закону, у тому числі у разі  виявлення порушень законодавчої процедури, передбаченої цим Регламентом, наслідком чого може бути скасування результатів голосування.

Отже, усі ці рішення від 16 січня 2014 р., у тому числі законопроект № 3879 ухвалювалися з грубим порушенням Конституції та вимог Закону «Про Регламент Верховної Ради України». Цим також порушено ч. 5 ст. 82 Конституції, відповідно до якої порядок роботи Верховної Ради України встановлюється Конституцією України та законом про регламент Верховної Ради України, і вимоги ч. 2 ст. 19 Конституції, за якою органи державної влади, <…> їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Ухвалені у неконституційний спосіб «акти» спрямовані на обмеження конституційних прав і свобод людини, змістовно не відповідають Конституції України та міжнародним стандартам у сфері прав і свобод людини. Зокрема:

Обмежується свобода мирних зібрань

Зокрема, у десять разів зростає штраф (до 10 200 грн.) та запроваджується адміністративний арешт за порушення встановленого порядку організації або проведення мирних зібрань, а також створення умов для таких мирних зібрань. Водночас такий порядок сьогодні визначається радянським указом і місцевими актами, що суперечать ст. 39 та 92 Конституції. Європейський суд з прав людини у справі «Вєренцов проти України» вказав, що застосування санкцій за порушення вказаних нелегітимних актів є порушенням свободи мирних зібрань, гарантованої ст. 11 Європейської конвенції з прав людини.

Використання наметів, предметів чи конструкцій, що використовуються як сцена, звукопідсилювальної апаратури є елементом реалізації права на мирні зібрання. Однак всупереч ст. 39 Конституції, яка встановлює повідомний характер реалізації цього права, змінами передбачається необхідність отримання дозволу міліції на такі дії.

Введення суворих адміністративних стягнень (до 15 діб адміністративного арешту) за використання під час мирних зібрань та інших масових заходів масок, шоломів та інших засобів, що перешкоджають ідентифікації особи під час проведення мирних зібрань, суперечить стандартам ОБСЄ щодо свободи мирних зібрань.

Під кутом зору європейських стандартів автоматична заборона на носіння засобів, що перешкоджають ідентифікації особи, є непропорційним обмеженням дій учасників мирних зібрань. Такі дії не слід забороняти до тих пір, доки маска або костюм не використовується лише для запобігання ідентифікації особи, поведінка якої дає достатні причини для арешту і до тих пір, поки маска не створює явної і безпосередньої загрози невідворотної протиправної поведінки (див. п. 98 Пояснювальної записки до Керівних принципів ОБСЄ зі свободи мирних зібрань).

Змінами до законів організатори мирних зібрань позбавляються права на справедливий суд у справах про обмеження свободи мирних зібрань, оскільки передбачено 24-годинний строк розгляду, що не лише не дає можливість належним чином підготуватися до справи, а й навіть прибути до суду, якщо він знаходиться в іншому населеному пункті. Також суд отримав право не мотивувати постанову відразу після ухвалення рішення, однак саме рішення має бути виконано негайно.

Змінами до Закону «Про виконавче провадження» передбачено можливість виконання рішення про обмеження свободи мирних зібрань щодо будь-яких осіб, які мають намір реалізувати право на мирне зібрання, а не лише стосовно зібрання, яке організовували відповідачі. За невиконання такого судового рішення запроваджена кримінальна відповідальність аж до позбавлення волі на чотири роки. Зазначені положення узаконюють практику автоматичних заборон проводити мирні зібрання будь-кому, на певній території, протягом певного часу. Водночас така практика суперечить стандартам ОБСЄ і є непропорційним обмеженням свободи мирних зібрань.

У контексті обмеження свободи мирних зібрань та свободи вираження поглядів вносяться зміни до Кодексу про адміністративні правопорушення. За рух у колоні з п’яти автомобілів передбачається стягнення у вигляді оплатного вилучення транспортного засобу. Але механізм виконання цього стягнення (лише часткове повернення вартості вилученого майна) суперечить гарантіям захисту приватної власності передбаченим ч. 5 ст. 41 Конституції.

Обмежується право на справедливий суд

Запроваджуване змінами до Кримінального процесуального кодексу заочне провадження (проект Закону № 3587 від 08.11.2013) порушує право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ст. 6 Європейської конвенції з прав людини, зокрема право особи на участь у судовому розгляді. Відповідно до позиції Європейського суду з прав людини (справа «Колоцца проти Італії») особу можуть засудити в заочному порядку лише, якщо вона однозначно заявить суду про відмову від участі, а не у випадку повторного її неприбуття на засідання (як це передбачено «законом» від 16 січня).

Кодекс про адміністративні порушення і процесуальні закони доповнюються положеннями про те, що за неповагу до суду, останній (суд) невідкладно може накласти штраф до 5 100 грн. або адміністративний арешт до 15 діб. Постанова суду, відповідно до «закону», є остаточною і не може бути оскаржена. Прикметно, що накладати стягнення за неповагу буде той самий суд, який визнає себе жертвою неповаги. Це суперечить основоположному принципу про те, що суддя не може вирішувати справу. Більше того, Європейський суд з прав людини у низці справ («Гурепка проти України», «Гурепка проти України (№2)», «Лучанінова проти України», «Корнєв і Карпенко проти України»)  встановлював, що у справах із такою суворою санкцією особа повинна мати час, достатній для підготовки свого захисту, а також право на апеляцію.

Також всупереч ст. 121 Конституції значно розширено повноваження прокурора щодо звернення до суду. Тепер він може звертатися не лише в інтересах держави чи окремих громадян, як визначено Конституцією. Зокрема, прокурор зможе подавати позови з метою усунення перешкод у користуванні не лише державним, а й комунальним майном, та навіть майном громадських об‘єднань. При поданні заяви прокурора про примусове виконання судових рішень у таких справах стадія добровільного виконання вилучена. Тобто, всупереч принципу рівності сторін перед законом і судом (ч. 3 ст. 129 Конституції) прокурор отримав виняткові повноваження в судовому процесі, що відсутні в інших сторін.

Про екстремістську діяльність

Кримінальний кодекс доповнюється статтею  110-1 «Екстремістська діяльність». При цьому зазначена стаття містить принаймні дві небезпеки.

По-перше, положення цієї статті виписані недостатньо ясно, що може спричинити випадки її застосування до людей, які не вчинили жодних суспільно небезпечних діянь. Наприклад, не виключено, що за «розповсюдження через соціальні інтернет-мережі» матеріалів, що містять ознаки «розпалювання соціальної ворожнечі», будуть притягуватися особи, незадоволені проявами соціальної нерівності (як-от представники «Податкового Майдану»), а за «публічні висловлювання екстремістського характеру» – особи, які з мотивів ущемлення їхніх мовних прав як представників титульної нації чи, навпаки, національної меншини, будуть закликати до проведення мирних масових акцій.

За невідповідності положень закону принципу юридичної визначеності експертами з питання про те, що є, а що не є «екстремістськими матеріалами» та «висловлюваннями і закликами екстремістського характеру», будуть слідчі, прокурори і суд. Тому ця стаття може бути інструментом притягнення до кримінальної відповідальності як представників політичної опозиції, громадських активістів, так і будь-яких інших осіб, незадоволених політикою влади у різних сферах.

По-друге, відповідальність за переважну більшість запроваджених статтею 110-1 діянь вже передбачено іншими статтями Кримінального кодексу (йдеться, зокрема, про: ч. 1 і 2 ст. 109; ч. 1 ст. 110 тощо). Це буде сприяти корупційним та іншим зловживанням при кваліфікації злочинів, коли за однакові діяння різні особи можуть бути притягнуті до відповідальності або за ст. 110-1 Кримінального кодексу, або за статтею, яка містить «ознаки більш тяжкого злочину».

Крім того, у ст. 4 Закону «Про громадські об’єднання» вводиться додаткова порівно зі ст. 37 Конституції підстава для заборони громадського об‘єднання – здійснення ним екстремістської діяльності. Визначення екстремістської діяльності дуже широке і розмите, що дає можливість його застосовувати вибірково і свавільно. Таке обмеження суперечить ч. 1 ст. 37 Конституції, яка містить вичерпний перелік підстав для заборони утворення і діяльності громадських організацій.

Обмеження права громадян на доступ до інформації та криміналізація наклепу

Законопроект № 3879 запроваджує неприпустимі для демократичної держави інструменти обмеження права громадян на доступ до інформації, права на свободу думки і слова та вільне вираження своїх поглядів та переконань. Встановлюється нова вимога до суб’єктів господарювання щодо отримання ліцензії для надання послуг доступу до мережі Інтернет. Провайдери Інтернету зобов’язуються на підставі рішення державного органу обмежувати доступ своїх абонентів до ресурсів мережі Інтернет. Держава  лише на підставі висновку експерта щодо належності інформації до такої, поширення якої суперечить закону, без судового розгляду може обмежити доступ будь-яким особам до ресурсів мережі Інтернет, через які здійснюється розповсюдження інформації, поширення якої суперечить закону. Крім того, необґрунтовано розширюються контрольні повноваження СБУ за телекомунікаційними та інформаційними системами та їх користувачами.

Повернення кримінальної відповідальності за наклеп є підставою для тотального обмеження гарантованого ст. 34 Конституції права на свободу думки і слова та вільне вираження своїх поглядів і переконань. Криміналізація наклепу є механізмом запровадження цензури в засобах масової інформації. Показово, що формулювання складу злочину не містить жодної вказівки на наслідки «злочину» – отже, для покарання за наклеп достатньо буде довести лише те, що людина поширювала відповідні відомості (визнані завідомо недостовірними, такими, що ганьблять честь і гідність іншої особи).

Криміналізація наклепу в умовах правової системи України є неприйнятним і політично ангажованим явищем, яке порушує принцип верховенства права та принцип пропорційності (ст. 8), право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34 Конституції).

Наявність кримінального покарання за наклеп є значним стримуючим фактором для розвитку незалежних медіа, а також може повернути практику застосування цього покарання всупереч вимогам статті 10 Європейської конвенції з прав людини.

Згідно зі ст. 10 Конвенції, кожен має право на свободу вираження поглядів – зокрема, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади. Здійснення цього права може підлягати лише таким обмеженням або санкціям, що є необхідними в демократичному суспільстві. У справі «Лінгенс проти Австрії» Європейський суд з прав людини зауважив, що «свобода вираження поглядів, гарантована п. 1 ст. 10, становить одну з основних підвалин демократичного суспільства й одну з принципових умов його розвитку та умов самореалізації кожної особи». За умови додержання принципу пропорційності й певних обмежень даного права (проте не інших – основоположних прав, як-от права на свободу), необхідних і допустимих у демократичній державі, свобода вираження стосується і тієї інформації чи ідей, «що викликають образу, обурення або неспокій. Такими є вимоги плюралізму, терпимості й широти поглядів, без яких "демократичне суспільство" неможливе».

У справі «Салов проти Україну» Європейський суд з прав людини визнав застосування кримінальної відповідальності за наклеп таким, що порушує принцип пропорційності та і не є необхідним у демократичному суспільстві. Зазначені зміни до Кримінального кодексу можуть відновити практику українських судів, що суперечитиме Європейській конвенції з прав людини.

Хоча Європейський суд з прав людини не визнав наявність кримінальної відповідальності за наклеп порушенням Конвенції, він неодноразово вказував на непропорційність кримінальних санкцій за завдання шкоди репутації особи, а також, що перевага повинна надаватися цивільно-правовим засобам захисту репутації. На думку Суду, кримінальне переслідування з метою захисту репутації чи інших правомірних інтересів можливе лише в окремих серйозних випадках – наприклад, у випадку висловлювань, які заохочують до насильства чи розпалюють ворожнечу.

Отже, доповнення Кримінального кодексу статтею про наклеп фактично є поверненням до найгірших практик радянського авторитаризму, боротьби з інакодумством під прикриттям букви закону.

Обмеження свободи об’єднання (про «іноземних агентів»)

Вносяться зміни до Податкового кодексу та Закону «Про громадські об'єднання», якими вводиться в українське нормативне поле поняття «громадського об’єднання, що виконує функції іноземного агента».

Сам термін, обраний народними депутатами є дискримінаційним та некоректним. Адже в українській мові слово «агент» визначається як: або представник, довірена особа організації, установи і т. ін., що виконує різні доручення, завдання; або особа, що є чиїмсь ставлеником, служить чиїмсь інтересам, або просто таємний співробітник органів розвідки якої-небудь держави, організації, шпигун[1].

Таким чином, ті, хто голосував за «закон» вважають, що отримання майнової підтримки з іноземного джерела є достатньою підставою для визнання громадського об’єднання винним у зраді національних інтересів, у тому числі інтересів суспільства. Хоча «завдяки» чинному українському податковому законодавству, громадській організації сьогодні вкрай важко функціонувати без грантів міжнародних та неурядових іноземних організацій. Для боротьби з іноземними агентами в сенсі шпигунів, ворогів у демократичних країнах використовуються норми кримінального законодавства, а не репресивні норми проти активних та небайдужих представників власного суспільства.

До речі, під кутом зору змісту й ідеології прийнятих новел, найбільш активно виконує функції іноземного агента на сьогодні саме держава в особі власних органів шляхом залучення іноземної і міжнародної допомоги, а також цільових кредитів.

Запропоновані новації адміністративного характеру (обов’язки окремої реєстрації, щомісячної звітності перед органами юстиції, додаткового бухгалтерського обліку), податкового (оподаткування як підприємницьких структур) та морального характеру  (обов’язкове зазначення в назві статусу агента, заборона скороченої назви; зазначення на матеріалах вказівки, що вони видані або розповсюджуються громадським об'єднанням, яке виконує функції іноземного агента) мають очевидний дискримінаційний характер. Фактично громадські організації зобов’язують зводити щоразу самонаклеп. Порушення будь-якого з нових обов’язків може призвести до заборони громадського об'єднання, що суперечить ч. 1 ст. 37 Конституції, яка встановлює вичерпний перелік підстав заборони діяльності громадських організацій. Зазначені репресивні положення також суперечать й іншим положенням Конституції, оскільки звужують поняття політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності (ст. 15), встановлюють презумпцію антиукраїнського характеру діяльності міжнародної спільноти (ст. 18), обмежують права на свободу розвитку особистості (ст. 23), рівності громадян та об’єднань громадян перед законом (ст. 24 та 36).

Посилання представників влади у питанні «іноземних агентів» на досвід США є некоректним. Зокрема, Закон про реєстрацію іноземних агентів США (Foreign Agents Registration Act)  1938 р. передбачає державну реєстрацію осіб та організацій (компаній, асоціацій, партнерств та будь-які інші форми об’єднання осіб), які діють на території США під контролем та в інтересах іноземних довірителів (foreign principals): іноземних урядів та політичних партій, іноземних фізичних та юридичних осіб. Особи та організації вважаться агентами іноземних довірителів (agents of foreign principals), якщо вони провадять таку діяльність:

• політична діяльність в США в інтересах іноземного довірителя;
• робота в США радником зі зв’язків з громадськістю, прес-секретарем, працівником інформаційної служби чи політичним консультантом на іноземного довірителя або в його інтересах (це не поширюється на інформаційні агентства в США, які не належать іноземним урядам чи особам);
• залучення, збір, виплата та розподіл внесків, позик, грошей або інших цінностей в США для іноземного довірителя або в його інтересах;
• представництво інтересів іноземного довірителя перед органами влади в США.

Під визначення діяльності агента іноземного довірителя є винятки. Зокрема, не підлягають реєстрації особи та організації, які провадять таку діяльність в інтересах іноземного довірителя:

• службова діяльність офіційних посадових осіб іноземних держав, дипломатів, консулів та працівників представництв іноземних держав в США;
• лобіювання (цю діяльність регулюють норми закону про лобістську діяльність);
• юридичний супровід в судових, адміністративних та інших провадженнях та процедурах, відповідно до чинних законів та правил;
• добросовісне представництво з приватних та неполітичних ділових питань, інших питань, основний інтерес в яких не є переважно іноземним, залучення та збір благодійної допомоги на лікування, збір їжі, одягу для полегшення людських страждань;
• добросовісна релігійна, наукова, мистецька діяльність.

Така діяльність може провадитися на умовах договору про надання послуг, трудового договору та будь-яких інших видах домовленості між агентом та іноземним довірителем. Агенти іноземних довірителів повинні зареєструватися в Департаменті юстиції США та детально звітувати про обсяги фінансування від іноземного довірителя, особу свого довірителя, всю свою діяльність в його інтересах.

«Закони» від 16 січня 2014 року мають очевидний репресивний характер і передбачають тотальне непропорційне збільшення покарань. Адміністративні стягнення і кримінальні покарання збільшуються щонайменше вдвічі. При цьому санкції за деякі нові менш небезпечні склади злочинів значно перевищують санкції за більш небезпечні злочини.

Наприклад, за погрозу вбивством передбачено до 2 років позбавлення волі, за крадіжку - до 3 років, за грабіж - до 4 років, за зґвалтування, необережне вбивство – до 5 років. Водночас після внесення змін за умисне знищення майна правоохоронця і його родичів передбачено до 5 років позбавлення волі, за групове хуліганство – до 5 років, за блокування доступу до житла групою осіб – до 6 років (тобто, за знищення житла менше покарання, ніж за його блокування), за опір правоохоронцю – до 6 років. Це перевертає  логіку Конституції про пріоритетність захисту людини, її життя і здоров'я.

Це порушує усталену державну політику щодо гуманізації кримінального законодавства, яка проводилися в життя ухваленням чинного Кримінального кодексу у 2001 р., системним зменшенням покарань у 2008 р. і, нарешті, декриміналізацією економічних злочинів у 2011 р.

Отже, проведений попередній аналіз дозволяє зробити висновки, що «закони» від 16.01.2014 р. були «прийняті» з грубими порушеннями Конституції України і закріпленого у ній принципу верховенства права, спрямовані на звуження змісту та обсягу конституційних прав і свобод громадян України, і порушують, зокрема:

• вимоги ч. 2 ст. 8 Конституції, згідно з якою Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй;
• ч. 2 ст. 19 Конституції, згідно з якою органи державної влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;
• ч. 2, 3 ст. 22 Конституції, згідно з якими конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод;
• ч. 1 ст. 34 Конституції, згідно з якою кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань;
• ч. 1 та 4 ст. 36 Конституції, згідно з якими громадяни України мають право на свободу об'єднання у громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Усі об'єднання громадян рівні перед законом;
• ч. 1 ст. 39 Конституції, відповідно до якої громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації.

Крім того, порушуються норми ст. 3, 15, 18, 23, 24, ч. 1 ст, 37, ч. 5 ст. 82, ч. 3 ст. 84, ч. 2 ст. 89, ст. 91, 92 та 93, 121, 129 Конституції.  

Беручи до уваги очевидну протиправність «законів» від 16.01.2014 р. і за процедурою ухвалення, і за змістом, зазначені акти можуть бути визначені як НІКЧЕМНІ, тобто такі що не мають юридичної сили (чинності).

Усі громадяни України, органи державної влади та їх посадові особи зобов’язані дотримуватись Конституції України, яка має найвищу юридичну силу та діяти відповідно до її норм, які мають пряму дію.