«Ворог винайшов єресі і розколи, щоб зруйнувавши віру,
спаплюжити істину, розірвати єдність. Служителі єресі пропагандують віроломство
під виглядом віри, антихриста під іменем Христа і, прикриваючи неправду
правдоподібністю, витонченою хитрістю, затуманюють істину. Якої дотримується
єдності, яку любов береже, або про яку любов мріє той, хто, підкорившись пориву
розбрату, розсікає Церкву, руйнує віру, обурює світ, викорінює любов, опоганює
Таїнство?»
Св. Кіпріан
Карфагенський
Сьогодні нецерковні люди дивуються: «Чому немає єдності
серед православних на Україні і чому у нас немає своєї незалежної церкви?».
Цими питаннями вони виявляють або свою некомпетентність в тих питаннях, про які
хочуть висловити думку, або свою предвзятість до Православної Церкви. Такі люди
не можуть відповісти на запитання: «Скільки в нашій церкві є таїнств?» - а тим
більше щось розказати про те чи інше таїнство, але беруться судити церковну
ієрархію. Свої думки вони формують під впливом засобів масової інформації і не
хочуть заглянути у «Закон Божий», а священнослужителів звинувачують у політиці.
Тому спершу нагадаємо про Православні таїнства, без чого будь-які пояснення
стануть незрозумілими.
В Православній церкві є сім таїнств. Таїнства хрещення,
миропомазання, причастя, покаяння та єлеосвячення стосуються життя кожного
християнина. Крім них встановлені ще два таїнства, якими благословляється вступ
на особливий життєвий шлях – це таїнство браку та священства. Таїнство
священства здійснюється над людиною, котра стає священнослужителем і дістає
особливу благодать для того, щоб відправляти богослужіння і таїнства для інших
людей.
Священнослужителі бувають трьох ступенів. Найвищий
ступінь – єпископи, котрі є
наступниками апостолів, керують церквами і можуть здійснювати всі таїнства.
Залежно від того, яке місце він займає і яким округом керує, єпископ може бути
– єпископом, архиєпсикопом, митрополитом
або патріархом, але все це є різні
назви того ж сану єпископа. Другий ступінь священства – це священик, котрий може здійснювати всі таїнства, крім священства.
Молодший ступінь священства – це диякон,
котрий сам таїнств відправляти не може, а допомагає священникові під час їх
здійснення.
Під час таїнства священства єпископ, за Літургією,
покладаю руки на голову того, кого посвячує, і читає особливу молитву. Потім
того, кого висвячують, одягають в одяг, належний його сану. Священнослужителі
віддають усе своє життя служінню Богові та людям, вони дістали благодать через
апостолів від Самого Господа нашого Іісуса Христа, і ми завжди повинні
ставитися до них з особливою любов’ю і повагою.
Слід застерегти християн від так званих «православних
церков»: «Київського патріархату» та «Української автокефальної православної
церкви». Першою була заснована автокефальна «церква» 1 жовтня 1921 року у
соборі Святої Софії в Києві. Незважаючи на запрошення ініціаторів, жодний
православний єпископ не з’явився на цей «всеукраїнський собор». Присутніми були
тільки 30 священників, 12 дияконів та миряни. Тоді вони, щоб заснувати
«незалежну від Москви» УАПЦ, вирішили відмовитися від святих канонів
Православної Церкви. В «хіротонії» Липківського не брав участі жодний єпископ,
що є не тільки порушенням, а прямим нехтуванням апостольських правил і
церковних канонів. Перше Апостольське правило говорить «Єпископа поставляють два або три єпископи». Але цю важливу
настанову святих Апостолів розкольники знехтували. Апостольська спадкоємність
благодаті Святого Духа в самосвятській «висвяті» Василя Липківського
припинилася. Першого ж «митрополита» УАПЦ Василя Липківського «висвятили»
священики, а він відразу «руко положив» ще двох єпископів. Тому народ став
називати їх «само святами». Таких «єпископів» до 1926 року налічувалося вже 28,
але коли почалися сталінські репресії, то деякі з них перейшли до
«обновленців», деякі – на світську роботу, деякі втекли за кордон. Одним із
таких самосвятів був Мстислав (Скрипник), єпископ із США.
У 1989 р. «автокефальна церква» знову з’явилася в Україні
і 30 жовтня УАПЦ обрала Мстислава Скрипника своїм зверхником, а 19 жовтня 1990
р. його зробили «патріархом» УАПЦ.
Колишній митрополит нашої Церкви Денисенко, а сьогодні Філаретівці – поза Православ’ям,
поза Церквою, у своїх інтерв’ю, останнім часом, різним ЗМІ постійно
нагадує, що його структура повністю тотожна з УАПЦ і між ними немає ніякої
різниці, немає ніяких проблем канонічного порядку, які б їх розділяли. Дійсно,
його псевдо церква, а точніше політичне угрупування і УАПЦ як близнюки-брати:
обидві виникли з грубим порушенням віковічних церковних традицій і установ, а
тому церквами можуть називатися тільки умовно. Усе це колишній митрополит
Київський добре знає, і сьогодні він має усвідомлювати, що насправді являють
собою він та його організація.
Ми процитуємо думку самого Філарета, висловлену ним на
пресконференції у жовтні 1990 року з приводу УАПЦ, а значить і з приводу себе
сьогоднішнього:
«Так звана УАПЦ не має канонічної спадкоємності з
Київською митрополією… Вона не має зв’язку ні з Київською митрополією, ні з
одним Православним Патріархатом… Тому я вважаю, що УАПЦ дійсно незалежна, але
незалежна від усього Православ’я. це та суха гілка, котра відломилася від
живого дерева нашої віри. Православна Церква вважає, що всі так звані
священнодії, які звершують священики і єпископи цієї «церкви», - не благодатні…
його назва (Мстислава. – Ред.) – Патріарх Київський і всієї України – це
насмішка над Церквою, тому що ніхто не може сам собі присвоювати вище
достоїнство. УАПЦ самочинно звела себе у достоїнство Патріархату… Віруючих так
званої УАПЦ ми закликаємо дотримуватися церковних канонів і не розривати
Православну Церкву в Україні на дві частини… Уже втретє в історії ХХ століття
виникає ця «церква», і кожен раз вона засихає, як відламана гілка, тому що в
неї немає благодаті Божої, яка живить істинну Церкву» (Православний вісник. –
1991 р., № 1. – с. 10-13).
Хотілося б, щоб сьогоднішній «патріарх» Філарет не
забував своєї ж характеристики тринадцятирічної давнини, а якщо він чомусь
забув, що насправді являє собою УАПЦ (а разом з нею і її копія – УПЦ КП), то нехай процитовані нами його
думки будуть сьогодні свідченням безпринципності та лицемірства нинішнього
лідера української православної схизми.
Тож давайте, дорогі співвітчизники, поміркуємо, чи може
така людина бути Предстоятелем Церкви?
УПЦ Київського патріархату «утворилася» завдяки об’єднанню
деяких єпископів УАПЦ і позбавленого сану за особисті гріхи та церковні
порушення колишнього митрополита Філарета (Денисенко) 25 червня 1992 року. І ще
до цього на архієрейському Соборі 1-3 квітня 1992 року у Москві митрополит
Філарет,визнавши свою провину у розповсюдженні спокуси в Україні, перед
хрестом, Євангелієм та всім єпископатом РПЦ, пообіцяв після повернення в
Україну здати повноваження новому обранцеві Архієрейського собору УПЦ, який
скличе у Києві, оскільки Українська Православна Церква на той час уже була
самостійна в управлінні. Але українські архієреї попереджали, що він може
обманути, і Патріарх запитав Філарета при всіх ще раз. І тоді Філарет не баз
роздратованості відповів (цитуємо по збереженому аудіо запису): «Мы ведь
христиане. Сказано в Писании «да будет слово ваше да – да, нет – нет, а все
остальное от лукавого». Але це було сказано під час Собору Церкви, де головує Христос, а керує Дух Святий.
Коли він це не виконав, ставши клятвопорушником, єпископи УПЦ, зібравшись 30
квітня у Житомирі, висловили йому недовіру, а на Архієрейському соборі у
Харкові митрополита Філарета було усунуто з Київської митрополії і заборонено у
священнослужінні.
Таким чином, таїнства УАПЦ та УПЦ Київського патріархату
не дійсні, оскільки священнослужителі цих «церков» не мають благодаті
священства. Отже, люди залишаються не
хрещені, не вінчані, на сповіді їм не прощені гріхи. Ті священнослужителі,
які переходять до них з нашої Церкви, позбавляються сану згідно 45 правила
Святих Апостолів, яке говорить, що єпископ, священик або диякон, який молиться
з відлученим від Церкви, хай буде також відлучений, а якщо признає їхні
таїнства за дійсні, то хай буде позбавлений сану. Тому ті, хто «прийняв» якісь
таїнства в УПЦ КП чи УАПЦ повинні звернутися до канонічної Церкви і отримати ці
Таїнства заново, а, крім того, посповідатися, як відлучені від Церкви. 10
правило Святих апостолів говорить: «Якщо хто з відлученим від Церкви
помолиться, хоч би і дома, то такий також стає відлученим».
У наше складне лихоліття Православ’я в Україні переживає
період особливих випробувань. Гоніння і розколи руйнують віру, викорінюють
любов. «Мерзотність запустіння на святому місці», проречена пророком Даниїлом,
пов’язується нашими сучасниками, насамперед, зі зруйнованими й опоганеними
храмами нашої землі. Але є й інше тлумачення святими отцями цих пророчих слів:
«мерзотність запустіння» у святому місці – це єпископські
кафедри, зайняті негідними ієрархами, лжеєпископами, лжепатріархами».
Особливо великі зусилля в боротьбі з Православ’ям в
Україні веде УПЦ КП і її глава Денисенко. Позбавлений усіх ступенів священства
за гріхи проти Бога і Святої Церкви, Філарет, не покорившись суду церковному,
відпав від Православної Церкви і організував релігійне угруповання, так званий
Київський патріархат, що, хоча й іменує себе православним, проте до
Православ’я, насправді, ніякого відношення не має. Це можуть підтвердити події
1992 року, коли ні один із діючих монастирів, а також Києво-Печерська і
Почаївська Лаври не пішли за клятвопорушником. Адже ми знаємо, що монастирі
завжди були охоронцями істини, канонів і традицій.
Подібне ми маємо і зараз. Так званий «Київський
патріархат» очолив простий чернець, позбавлений священного сану, а зараз і
взагалі не є монахом, оскільки відлучений від світового Православ’я.
Колишній митрополит Філарет порушив 34 Правило святих
Апостолів, в якому сказано:
«Перший (єпископ) нічого щоб не творив без згоди всіх, бо тільки згода буде
одностайністю». Філарет порушив це правило і
самочинно, без згоди архієреїв, кліру, монахів і мирян організував нове
релігійне угруповання – УПЦ КП, покинувши Православну Церкву. Крім того,
Філарет порушив це правило ще й тим, що перервав спілкування з першим єпископом
Церкви-матері, від якої Українська Православна Церква отримала статус
самоуправління, яким являвся Патріарх Олексій ІІ.
Предстоятель Української Православної Церкви, як відомо,
підпорядковується Архієрейському Собору. А такий відбувся у 1991 році у
Харкові, на якому Філарет, що вчинив клятвопорушення та інші гріхи, був усунутий з посади.
Архієрейський Собор Руської Православної Церкви позбавив його всіх ступенів
священства за злочини проти Бога, віри і Православ’я. Філарет був висвячений у
дияконський, пресвітерський і архієрейський сан єпископами РПЦ, а також, будучи
до 1992 року Предстоятелем Української Православної Церкви, він у той же час
був членом Священного Синоду Руської Православної Церкви. Церква на цілком
законних основах, відповідно до Апостольських правил і правил Вселенських
Соборів, позбавила Філарета священства за вчинення тяжких і смертних гріхів. Позбавлення Філарета сану було визнано
всіма канонічними Православними Церквами світу.
Святитель Іоан Златоуст будь-яке відокремлення від Церкви
вважає позбавленням благодаті Духа Святого. Св. Кіпріан Карфагенський говорив:
«Усе, що тільки відокремилося від життєдайного джерела, не може з утратою
спасительної сутності жити і дихати особливим життям». Ось чому створена
позбавленим сану Філаретом УПЦ КП не визнається за Православну Церкву всім
світовим Православ’ям. Ось чому Православні Помісні Церкви всього світу не
допускають спільних богослужінь з лжеєпсикопами і лжесвященниками Київського
патріархату, і підтримують єдність з ієрархами і священиками канонічної
Української Православної Церкви, Предстоятелем якої є Блаженнійший митрополит
Київський і всієї України Володимир (Сабодан).
Позицію Української Православної Церкви підтримують
Олександрійська, Антиохійська, Єрусалимська, Грузинська, Сербська, Болгарська
та інші Помісні Церкви. Вони молитовно і євхаристично спілкуються з українською
Православною Церквою, яка є невід’ємною частиною Єдиної Святої Соборної і
Апостольської Церкви.
Розкольники для виправдання своїх антицерковних прагнень
згадують деякі історичні факти, які подають однобоко, не завжди правильно
коментують їх.
Так, вони говорять про нібито неканонічне проголошення
автокефалії самою Руською Церквою у XV столітті. Дійсно, Руська Церква, що знаходилася спочатку
в юрисдикції Константинопольського Патріархату, у 1448 році стала фактично
автокефальною (тобто самостійною, самокерованою).
Єпископи, незалежно від Константинополя, Митрополитом
обрали св. Іону. Причиною цього був відступ від Православ’я
Константинопольського патріарха, прийняття ним у 1439 році унії з Римом.
Церковні правила, як відомо, велять перервати церковне спілкування з єретиками.
Коли Константинопольський патріарший престол знову стали займати православні
патріархи, то, хоч формально спочатку і не було підтверджене право
самостійності Руської Церкви, проте патріархи не протестували проти цього і не
переривали євхаристичного спілкування з Руською Православною Церквою. А головне
– предстоятеля Руської Церкви висвятили єпископи, а не священики, як
Липківського, до «ієрархії» якого приєднався Філарет (тільки за це, не
враховуючи інших попередніх гріхів, він повинен був бути позбавлений сану).
Автокефалісти говорять про нібито насильницьке приєднання
незалежної Київської митрополії до Московського Патріархату. З цього приводу
потрібно сказати, що Київська митрополія ніколи не була автокефальною. Після
поділу Руської Церкви на дві митрополії – Московську і Київську (знову ж таки
по причині унії з Римом) – остання у XVII столітті була екзархатом Константинопольського
Патріархату. Возз’єднання Київської митрополії з Руською православною Церквою
відбулося за благословенням двох Патріархів – Константинопольського і
Єрусалимського. Чому розкольники не згадують про тяжіння до об’єднання
митрополита Київського Іова Борецького, що надіслав у Москву свого посла з
проханням до царя, щоб він прийняв Малоросію під своє крило; митрополита Ісаії
Купинського, що звертався до московського царя і Патріарха за підтримкою;
митрополита Петра Могили, що радив керманичам козацької раті шукати спасіння у
спілці з єдинокровною і єдиновірною Московською державою? Ще до возз’єднання
кияни визнавали Московського Патріарха Никона своїм Патріархом. У травні 1654
року, відправляючи від себе посольство у Москву до царя, вони писали і
Патріарху Никону, називаючи його Святійшим Патріархом не тільки великої, але і
Малої Русі. Гетьман Хмельницький з усім козацьким військом називали
Московського патріарха Никона своїм великим святителем, своїм верховним
пастирем. Трохи пізніше відомий український ієрарх XVII століття – архієпископ Чернігівський Лазар Баранович –
пише московському царю: «Прийміть прохання моє: і буду з усією єпархією моєю
прямо під благословенням Патріарха Московського, нарівні з іншими
великоруськими архієреями , і нехай спадкоємці мої поставляються в Москві, а не
в Києві».
Обдурюючи простий народ, автокефалісти іноді говорять, що
автокефалія Української Церкви була затверджена у 1924 році, коли єпископи
Волині, знаходячись під політичною владою Польщі, одержали автокефалію від
Константинопольського Патріарха. Але це невірно – Константинопольський
Патріарх, як відомо, ніколи не підтверджував автокефалію Української Церкви, та
й по церковних канонах не має права цього робити. У православному світі
Всесвітній (Константинопольський) Патріарх є першим серед рівних йому
предстоятелів інших Помісних Церков, тобто він має тільки першість у шані, але
аж ніяк не першість у владі. Тому він не має законного права оголосити
автокефальною якусь частину іншої Помісної Церкви. Навіть, якби і зробив це, то
таке діяння по канонах Церкви було б недійсним і незаконним. Так, у 1924 році
Константинополь проголосив автокефалію Польської Церкви, що входила в
юрисдикцію Московського Патріархату. Ця автокефалія не була визнана канонічною
навіть самою Польською Церквою, про що свідчить звернення православних
єпископів Польщі до Руської Церкви: «Польська Автономна Церква визнає
неканонічною і недійсною автокефалію Польської Церкви, проголошену Томосом Константинопольського
Патріарха Григорія VII від 13.11.1924 р., і просить благословення в Руської Церкви-Матері на
канонічну автокефалію», що вона і отримала у 1946 році.
Великі зусилля сьогодні направляються на створення
«канонічної» автокефальної Церкви в Україні за рахунок відокремлення від
Руської Православної Церкви і штучного об’єднання з без благодатними УПЦ КП і
УАПЦ, а згодом і з греко-католиками. Дехто думає, що автокефалія врятує
Православ’я в Україні. Але це самообман. Гоніння на Церкву ще більше посиляться.
Наступною вимогою буде підпорядкування Риму.
Ми живемо напередодні пришестя антихриста, коли багато
хто ухилився від істини. Для того, щоб «спокусити, по можливості, і обраних»
(Мф. 24.24), ведеться воістину нелюдське гоніння на Церкву Христову, Святе
Православ’я. застережне слово Христа про «лжепророків в овечих шкірах», що
«усередині суть вовки хижі» (Мф. 7,15), особливо зрозумілі нам, які впізнають
вчителів розколу, що розбещують наш народ своїм душе погибельним розколом.
Не автокефалія дасть мир Україні, а загальне покаяння нашого народу у
благодатній і істинній Церкві. Пам’ятайте, що поза Церквою – не існує
християнства, немає Христа, немає благодаті, немає істини, немає спасіння – і
все це є тільки в Єдиній Православній Церкві. Св. Кіпріан Карфагенський говорив: «Розкольник не оберігає ні єдності
Церкви, ні братерської любові, діє проти любові Христової».
«Як упав ти з неба, денниця, син зорі!.. А говорив у
серці своєму: «зійду на небо, вище зірок Божих піднесу престол мій, і сяду на
горі в сонмі богів… Зійду на висоти небесні, буду подібний до Всевишнього» (Іс.
14,12-14). Падіння Філарета деякі порівнюють з падінням бувшого денниці, що
став сатаною. Філарет, що претендував на Московський Патріарший престол і не
отримав його, повстав і воспротивився Духу Святому, що діє в Церкві Божій.
Внаслідок своєї гордині, не маючи «миру в кістках своїх від гріхів своїх» (Пс.
37,4), Філарет впав, і подібно до падшого ангела, веде нині боротьбу з Церквою,
прагнучи знищити істинне Православ’я.
У 1992 році монах Філарет собором єпископів Української
Православної Церкви за те, що не вняв призову до покаяння, після заборони в
священнослужінні видава себе за єпископа, очолив розкол і лив бруд на канонічну
Церкву, відлучений від Церкви, і підданий анафемі. Анафема згідно з 10 правилом
Апостолів підлягає також кожний, хто молиться в УПЦ КП та УАПЦ.
Кожна «служба», що чиниться нині Філаретом (нині не Філаретом, бо він уже і
не монах нашої Церкви, а Михайлом Денисенком), - це накликання гніву Божого на
нашу багатостраждальну Батьківщину. Кожне «таїнство! Його – кощунство зроблене
ним або його лжеєпископами і лжесвящениками, недійсне і неспасительне, тому що
відводить людину ще далі від Бога, веде до вічної загибелі. Клір Денисенка складається
з двоєженців і позбавлених сану людей, що загубили страх Божий і мають спалену
совість.
Тому, будьте обережні! Не піддавайтеся закликам розстриги
Денисенка, бо може здатися «м’якшою від єлею мова його, але наслідки від неї
гіркі, як полин, гострі, як меч обоюдогострий, ноги його сходять до смерті,
стопи його досягають преісподні» (Притч. 5,3-5).
Пам’ятайте, що Філаретівська секта УПЦ КП – це антицерква, це анти
християнство!
Про це засвідчило зібрання і участь предстоятелів
православних Помісних Церков у Віфлеємі, приурочене святкуванню 2000-ліття
Різдва Христового, куди був запрошений предстоятель Української Православної
Церкви та Блаженнійший Володимир Митрополит Київський і всієї України.
Ті, хто сьогодні ще знаходиться в розколі, відокремлені
від Церкви, можуть через покаяння повернутися в лоно спасительної Церкви. Чада
канонічної Української Православної Церкви не ворогують, вони чекають
повернення наших братів, що опинилися в розколі. «Уста наші відчинені до
вас…серце наше розширене…Умістіть нас… ви в серцях наших, так щоб разом і
вмерти, і жити» (2. Кор. 6,11; 2 Кор. 7,2-3). Не тільки двері наших храмів, але
і серця наші відкриті для всіх, хто приходить до істинного Православ’я, що
шукають вічного спасіння і життя в Бозі в канонічній і благодатній Церкві
Христовій, яка щодня молить Всеблагого Бога: Соєдни их во Святєй Твоєй Соборнєй и
Апостольстєй Цєркви, да и тии съ нами славятъ прєчєстноє и вєликолєпноє имя
Твоє во вєки вєковъ. Аминь.
В нашій Церкві богослужіння відбувається
церковнослов’янською мовою. Вона створена богонатхненними рівноапостольними
мужами Кирилом і Мефодієм на основі слов’янських мов споріднених: сербської,
болгарської, староруської. Церковнослов’янська мова ніколи не була мовою
розмовною, повсякденною, вона буквально створена по Божому задуму святими
Кирилом і Мефодієм як мова богослужіння, як мова молитовного спілкування з
Богом. А це є дуже важливим: подібно до того, як священик відправляє
Божественну Літургію в особливих ризах, в особливій обстановці. Ці ризи не
буденні, не мирські, а після Служби Божої він зобов’язаний зняти їх, коли
виходить на вулицю. Багато словосполучень неможливо дослівно навіть перекласти
на сучасну мову.
На жаль, дехто виступає саме за переклад богослужінь на
українську (чи російську) мову. Уявіть, що священик здійснює Літургію у
костюмі, як сектантський пресвітер. Саме до відвернення українського народу від
православної віри і приведе цей переклад, до втрати духовного зв’язку між
поколіннями, до розриву з історичним минулим. Вже є проект перекладу української
письменності на латинський алфавіт. А за цим стоїть явне окатоличення нашого
народу, переведення його у католицьку віру. Господь Іісус Христос сказав, що
вірний в малому – вірний і у великому, а не вірний у малому – не вірний і у
великому. Тому не дивно, що після переходу на українську мову УАПЦ і УПЦ КП
служать разом з греко-католиками, нехтуючи святими церковними канонами, а нас
винуватять у тому, що ми зрадили свій народ. Якраз ми і бережемо те, що було
дорогим для наших предків, за що вони були готові покласти життя – це, в першу
чергу, Православна віра всій її чистоті. Ми не зрадили вірі святих
рівноапостольних княгині Ольги і князя Володимира, преподобних Антонія,
Феодосія і всіх преподобних Києво-Печерських, Іова Почаївського, ми не проміняли
цю віру на тимчасове благополуччя.
Іісус Христос сказав, що по тому будуть пізнавати нас, що
ми Його учні, якщо будемо мати любов між собою. То чи від Бога ті «вчителі»,
які називають себе «православними», а чинять ворожнечу за національною ознакою?
«Немає ні скіфа, ні елліна, ні іудея, а нова тварь у Христі Іісусі» (Гал.
6,15). Розділення може бути тільки по відношенню до Церкви: член Церкви
(православний), розкольник (УАПЦ, УПЦ КП), єретик (католик, протестант,
сектант) та язичник. Церковнослов’янська мова, на якій моляться православні
українці, росіяни, білоруси, серби, болгари, православні поляки – веде до
зростання любові між цими єдиновірними, єдинокровними народами, а переклад
богослужінь на національні мови, навпаки, до відділення між ними. Останнє на
руку тільки ворогам Православ’я. Саме їм, або людям, байдужим до Церкви,
богослужінь, потрібний переклад церковнослов’янської мови. А ті, кому потрібні
Православна Церква та її богослужіння, не бажають перекладу.
Ті, хто виступає за переклад богослужіння на українську
мову, називають себе патріотами народу. Чому
ж тоді не знають мови своїх предків? За переклад виступають і деякі
політики, ніби з переведенням богослужіння на українську мову чи утворення
Київського Патріархату у суспільстві вирішаться економічні та соціальні
проблеми. Займалися б краще тим, для чого обрані народом, а церковні питання
будуть вирішувати ті, хто до цього призваний Богом.
Сучасна віруюча людина має освіту, принаймні, середню, їй
нічого не варто 2-3 тижні позайматися церковнослов’янською мовою – і вона буде
розуміти в загальних рисах все, що діється під час Служби Божої. Якщо наші
співвітчизники, виїжджаючи на заробітки за кордон, здатні вивчити англійську,
французьку, німецьку, італійську мови, то невже не можуть вивчити слов’янську?
Отже, це лукава відмовка, що, мовляв, люди приходять до церкви і нічого не
розуміють.
Наскільки дорогою була для нашого народу
церковнослов’янська мова ще на початку нашого століття свідчать самі самосвяти.
Так, «митрополит» Василь Липківський згадує про побожного поважного віку
священика, котрий приєднався до УАПЦ, але просив дозволу служити на
слов’янській мові. Йому відмовили і він відійшов від УАПЦ. На Зелені свята, з
болем у серці, «митрополит» змушений був ствердити, що більшість, навіть священики
– щирі українці, тримаються церковнослов’янської мови. А бабка на десяте село
йде, щоб відправити панахиду чи молебень слов’янською мовою. «Ми хочемо
молитися слов’янською мовою, як наші батьки і діди», - говорили люди («Історія
УАПЦ», ст. 26). Як за повідував нам наш сучасник і земляк святий Лаврентій
Чернігівський (1950): «Держіться церковнослов’янської мови, як святого
Євангелія».
Тому ми повинні берегти церковнослов’янську мову, мову
молитовного спілкування наших дідів і прадідів з Богом і небожителями, як
духовний і культурний скарб нашого народу.
Тож давайте, дорогі співвітчизники, зробимо для себе
правильні висновки, від яких залежить наше вічне спасіння. Амінь.
ПОЧАЄВСКІЙ ЛИСТОК
|
