Исаева Людмила
Любимая
Я из печали тку мечты,
На нить нанизываю память,
Чтоб оживить твои черты
В холодных призраках туманов.
И в зыбких клубах пустоты
Вновь ощущаю трепет. Локон
Игриво падал на виски
И слух ласкал смущенный шепот.
В глазах лазуревых твоих
Плескалось море, и казалось:
Звучит симфония любви
На всех земных меридианах.
Твой кроткий образ был всегда
Таким таинственным и нежным,
В былые мчался времена
И зажигал звезду надежды.
То Ярославной ты была,
То пленницей из Рогатына,
А то Ассолью, что не зря
Судьбу лелеяла на крыльях.
Любимая, ты для меня
Открыла новую планету.
В ней ты, и только ты одна
Ведешь меня дорогой к свету.
Легенда про матір
Був у матері старої ненаглядний син,
Роботящий та тямущий, тільки жаль - один.
Його пестила, любила, а щоб не змарнів,
То росу з трави збирала, щоб він личко мив.
Тонким шовком вишивала йому сорочки:
Мальви, ружі та барвінок, інші квіточки.
Як могла, оберігала від людей лихих,
А невдовзі зустрічала сватів дорогих.
Одружився син, невістку додому привів –
Незлюбила та свекруху, вигнала у хлів.
Син спочатку думав - примха, перейде, мине.
Як до матері приходив - хлібця принесе.
Кринку молока чи супу під полу візьме,
Щоб не бачила дружина, а то відбере.
Але з часом забувати матір свою став,
На хвилинку лиш заходив, рідше навіщав,
І тепер жила старенька на одній воді
І гадала: чи вернеться син її, чи ні.
Дні тягнулися за днями, вечір наступа
Каже якось чоловіку жінка молода:
- Як не зробиш те, що прошу, тоді прощавай
Шукай собі іншу кралю - мене не займай.
Як піду я завтра з хати, матір вбий свою,
Візьми серце і живе ще неси до вогню.
Хай згорить воно назавжди, згине хай воно:
Я ділить тебе не буду з нею всеодно.
Не здригнулась душа сина. Вибір він зробив,
І коли дружину вранці поглядом провів –
Хоч і жалко було матір, а себе жалкіш –
Одягнувся, вставши, далі взяв у руки ніж.
Поки йшов, згадав дитинство, юності зорю,
Свою сиву добру неньку, посмішку ясну.
Відчинив низенькі двері, на порозі став,
Подивився на стареньку, тихо так сказав:
- Наказала мені жінка вбити, мамо, вас,
Як не зроблю це, то піде геть у той же час.
- Роби так, - сказала мати, - як серце велить,
А моє, жорстокий сину, вже давно болить.
Покотились гіркі сльози по щоках її,
Рідній хаті поклонилась і рідній землі.
Пішов з матір'ю в діброву, там її убив,
Хмизу наламав сухого, вогнище розвів,
І на хмиз поклав він серце, зайнялось воно,
Впала на лице жаринка, обпекла його.
Стрепенулось серце неньки: «Боляче? Листок
Подорожника знайди і зірви, синок.
Допоможе й моє серце, візьми й приклади,
І тоді не будеш знати болю і біди».
Заридав несамовито, на коліна впав.
Серце матері гаряче з вогнища дістав,
І в розкраянії груди його помістив,
І пекучими сльозами місце те обмив.
Зрозумів: ніхто й ніколи не любив його
Так, як матінка рідненька. Й серце ожило.
І загоїлася рана, мати підвелась,
До грудей притисла сина, ніжно обняла,
І обоє світ за очі пішли навмання,
Заходили в кожну хату, де гуло життя.
Опустивши долу очі, син розмову вів,
Як він зрадив свою матір, а потім прозрів.
Найдорожча в світі - мама. Вона все простить,
Навіть за дітей поганих серденько болить.
І, буває, зрозумієш, хто вона тобі,
Коли матері не стане - пом'яни тоді.
То ж шануйте, любі діти, своїх матерів,
Не скупіться говорити більше теплих слів,
І, якщо ви на чужбині, раз хоча би в рік
Приїжджайте: не замінить їх ніхто повік.
Легенда про маки
Тахір-мурза, вдивляючись в дорогу,
Був задоволений - багатий віз ясир:
Добра возів десь тридцять награбовано,
Невільниць близько сотні молодих.
Пекло нестерпно сонце. Полонянки
Від втоми падали на спраглую траву,
А косами прив'язана до барка,
Йшла Оксамита, як примара наяву.
Але й у горі тому проглядала
Її краса, а очі, як блакить,
На охоронців блискавки метали,
Могли, здавалось, ворога спалить.
Мурза під'їхав ближче і щосили
Нагаєм вдарив вороних коней.
Вони рвонули, шарпнули дівчину
І понеслися, як ужалені, вперед.
В пилюку, бідолашна, вона впала
Й тяглась за возом, наче якийсь міх.
На ноги встати сили вже не мала,
А ще шмагав безжально дикий сміх.
Та наказав мурза коней спинити:
Товар, мовляв, даремно пропаде,
І непритомну дівчину звільнити,
На воза кинути, а то іще помре.
Коли прийшла до тями Оксамита,
Побачила безкраїй степ кругом,
Весь маками квітучими покритий,
Неначе чудодійним килимом.
Уважно обдивилась, стрепенулась,
Люб'язно усміхнулася мурзі,
А він подумав, що вона скорилась,
Наблизився до неї на коні.
- За ятаган хапатись ти мастак,
Давно би вже розсудливою стала –
З тобою повелися би не так,
І клопоту ніякого не мала б.
Твоїй красі, повір, я ціну знаю,
Відразу в очі впала ти мені.
Ти, як перлина, треба лиш оправу
Достойну підібрати по тобі.
Добуду все, щоб ти не забажала:
Прикраси вишукані, золото, шовки –
Все те, чого раніше ти не знала,
Що бачила хіба що уві сні.
Надалі буде все для тебе ново,
Але і ти покірливою будь:
Залиш гординю і безглуздий норов,
Нестримний, неприборканий, вгамуй.
Додому вороття тобі немає,
Моєю будеш завжди відтепер –
Тебе життя у розкошах чекає.
Чому мовчиш? Я слухаю тебе.
І Оксамита, взявши себе в руки,
Кокетливо бровами повела,
Лахміттям заслонила нагі груди,
А поглядом неначе обняла.
- Зроби кохання нашого бенкет
Та навкруги усе тут заквітчай.
Зібрати бранкам накажи букет...
Та краще - я сама віддам наказ.
Дівчатам же сказала: "Поспішіть.
Нас спробую від лиха врятувать.
Головок макових багато ви нарвіть,
Щоб з них питво у їжу підмішать".
Замовлений бенкет гудів на славу,
Мурза був в цетрі, Оксамита поряд з ним.
Потворні лиця виринали, як з туману,
Кружляв довкола дикий п'яний вир.
Та рано-вранці голоси ущухли,
Бо маковий відвар зробив своє.
Не знали бусурмани, не відчули,
Що їх відплата справедлива жде.
Так вдало обманули їх дівчата,
Таких зухвалих вправно провели.
І ненависна спить мертвецьки варта,
Бо хитрість і кмітливість верх взяли.
Ще й козаки невдовзі наздогнали.
І все скінчилося без зайвої возні:
Немов снопи, напасники лежали –
На дні ріки притулок свій знайшли.
Не розгубились звільнені дівчата –
Зустріли тут і суджених своїх,
Бо козаки, хоч парубки завзяті,
Та не заказане кохання і для них.
І Оксамита також покохала
Відважного і доброго Грицька.
З походів бойових його чекала,
Домашнє вогнище, як вміла, берегла.
А згодом народилися в них дітки,
Такі же добрі, щедрі і палкі:
Голубоока донечка, мов квітка,
І два синочки, дужі, як дубки.
Які незвичні для історії моменти:
Розквітлі маки і врятовані життя.
Не було б їх, не було б і легенди,
Не було б і щасливого кінця.
|
