Ще не так давно про Голодомор в Україні не можна було згадувати.
Запитай своїх батьків, що чули вони про страшний голод 1932-1933 в часи своєї юності?
Дізнайся у батьків своїх батьків, чи могли вони відкрито пом'янути невинних жертв? Чи могли вони не боячись запалити свічку в пам'ять про загиблих?
Нам забороняли пам'ятати. Бо, пам'ятаючи, ми починаємо ставити запитання та шукати відповідь, а знайдена відповідь - вимагає дії.
Попри усі небезпеки, утиски та ризики, ми зберігали пам'ять: спочатку потайки, пошепки, але чимраз голосніше і відважніше.
Завдяки цьому сьогодні пам'ятати простіше. І діяти - також.
Якщо тобі байдуже, якщо ти полінуєшся прийти і запалити свічку пам'яті чи хоча б поставити її на своєму вікні - це буде мовчазна згода з тими, хто спочатку організував геноцид, а потім робив усе можливе, щоб витерти його з пам'яті, і тим самим - витерти з історії цілий народ.
Тоді нас міг врятувати хліб. Тепер нас врятує пам'ять.
Пам'ятай. Прийди. Постав свічку.
