Замість епіграфа:
"Я піду вчитися в Академію МВС, потім зайду такий в супермаркета, і все мені безплатно віддадуть ще й подякують" (анонім, 12 років, син міліцейського чина, наші дні) Власне, це не таємниця, що більшість наших людей прагнуло та й продовжує прагнути "халяви", мені здається, що, може, ще й завдяки цьому на нашій території ствердився комунізм.
Дуже швидко люди зрозуміли, що "халяви" більше там, де є – влада, там, де є можливості тиснути на інших, там де за цей тиск менше відповідальності.
Тому міліція – майже ідеальний прихисток для шанувальників "халяви". Заради чого частіше за все йдуть в міліцію?
Закріпитися в місті, ще краще – в столиці, отримати квартиру, мати можливості додаткового заробітку (особливо прибутковим і схематично-простим у цьому розрізі є структури ДАІ, але ще більше заробляють нечисті на руки слідчі, тут мова йде не про сотні гривень, а про тисячі умовних одиниць – за порушену або навпаки не порушену справу, за пом’ягшення покарання (це вирішує суд, але слідчий може бути переконливим), за побачення, адвокатів, тепле місце в пенітенціарному закладі тощо, мати "корочку", ранню пенсію, пайки, пільги тощо.
Часто ці "халявні сподівання" перетворюються на кімнату в гуртожитку, котру забирають при першій нагоді, алкогольну залежність, цілодобову невдячну роботу, розлучення, звільнення з системи ще у допенсійний вік, перехід у охоронні служби. Часто ці "халявні сподівання" цілком себе виправдовують. І людина або облаштовується на ситому місці або йде нагору кар’єрними сходами.
В обох випадках ми отримуємо на виході злих та агресивних людей. Перші зляться та розчаровані долею. Другі зляться та чіпляються за владні можливості ще більше, щоб не отримати статус перших. Зляться не на себе, а на цивільних людей, бо саме цивільні люди є як їхньою проблемою, так і їхнім хлібом.
В 90-х роках минулого сторіччя підприємцю набагато вигідніше було мати "міліцейський дах", а не кримінальний (термін не дуже вдалий, адже міліцейський дах є не менш кримінальним, термін слугує тільки умовному розділенню на ментів та бандитів). Зараз мало що змінилося, хіба що стало більш цивілізованим, і то не завжди і не всюди. Я б ужив термін – "впорядкованим".
Багато хто з міліціонерів не рядового рівня має профільну, юридичну освіту. Частіше за все отриману в спеціалізованих ВНЗ. Виходить так, що програми цих ВНЗ вирізняються від програм юридичних факультетів класичних університетів, де права людини хоча б слабко, але викладаються, наголосом у навчальних програмах міліцейських академій є протиставлення "злочинець" - "правоохоронні органи", і ця доктрина швидко розчиняє принцип презумпції невинуватості вже серед першокурсників.
Завдяки цьому сприйняттю та навчанню, людина, що потрапляє до сфери міліцейських службових інтересів, від початку сприймається як винна.
Натомість система субординаційної дисципліни втокмачується з перших днів навчання.
Коли ж міліціонери потрапляють в систему, службове середовище, вживлення в свою матрицю принципу "безальтернативної винуватості" людини, суворої субординації – хто начальник, то й прав, - тільки глибшає і посилюється.
Закон про міліцію, один з найстаріших (він старше самої держави) та й застарілих, не зважаючи на постійні не концептуальні зміни, законів України, 1990 року, фактично він є зразком декларативного і не працюючого на користь людини радянського законодавства. Наприклад, стаття 3 Закону містить доктрину "верховенства закону" притаманну радянській юридичній науці і, не зважаючи, на утвердження Конституцією принципу верховенства права, так і залишається незмінною. Тобто навіть законодавче права людини є вторинними, закон – первинним. І це не так несуттєво, як може здаватися, принципи вирішують все.
Втім, проблема навіть не у самому Законі про міліцію, а в численних підзаконних актах, що всупереч конституційним вимогам (права людини і свободи регулюються виключно законами) стосуються обсяга, процедури, механізмів реалізації прав людини та основних свобод, ними безпосередньо, напряму керуються міліціонери, вони невідомі громадянам, а подекуди мають спеціальні грифи, що взагалі унеможливлює вірогідність ознайомитися з ними, власне, це також суперечить як Конституції,так і міжнародним договорам.
Всі ці підзаконні акти (інструкції, положення, накази) працюють на міліціонерів, а не на громадян, і дозволяють першим відчути себе закритою вищою кастою. Героїзацією міліції за радянських часів займалися і кінематограф і література. Звичайно, це важка і небезпечна робота, я маю на увазі не тих міліціонерів, котрі "курують" торгашів підземних переходів, а – оперативно-розшуковий склад.
В народ вживлявся страх і повага перед людьми у погонах, що не важко було зробити, знаючи болісні моменти нашої історії, коли ти почуваєшся тотально безправним.
Зараз страх залишився, повага зникла, що засвідчує низький рівень довіри до міліції, ситуація щороку стає гіршою.
Свідченням низького рівня довіри є і різноманітні шахрайські схеми, останнім часом поширені, такі, наприклад, як телефонні дзвінки вночі батькам підлітків з повідомленням про те, що сина/доньку прихопила міліція за злочин, але якщо вчасно передати певну суму грошей міліціонеру – впровадження закриють.
В здоровому суспільстві, де міліції довіряють, це б ніколи не спрацювало. В нашому – працює на ура, люди вірять в те, що телефонують саме міліціонери і сплата хабара дозволить врятувати/відмазати дитину.
Міліція є закритою структурою, ієрархічною, це підсилюється корпоративною солідарністю, забрудненням кожного з своїх рядів, корумпованістю, схильністю до репресій, за таких умов показники громадської довіри не можуть бути високими.
Якщо проаналізувати все вищенаведене, легко зрозуміти, що структура керована силою, безкарністю, а не повагою до прав людини, свобод та цінностей.
Змінити цю матрицю, на мій погляд, за кілька днів, не вдасться, бо все це породжено хибною системою і вкорінене. Вони з початку навчання впевнені, що знаходяться на боці світла і добра, бо вони - правоохоронці, а люди - правопорушники.
Можна лишень достукатися до окремих міліціонерів, використовуючи логічні аргументи, насамперед, а не емоційні. Крім того, вони звикли до того, щоб до них саме "стукали". Тому запитання: "Чи береже мене моя міліція?" більше риторичне. Автор: Володимир Великий.
|