«Розпізнайте мене. І мій голос з духмяністю м’яти…»
Більшості поціновувачам римованого слова пані Катерина відома насамперед, як російськомовна поетеса, однак, сьогодні вона постає перед нами, як автор чудових, сповнених неабияким сенсом віршів написаних саме українською мовою.
Скажу відверто, що для мене вихід у світ цієї україномовної збірки не став великою несподіванкою, адже я добре знаю, що пані Катерина захоплюється українською поезією вже не один рік. Мабуть всі ми пам’ятаємо її гарні переклади віршів видатної поетеси сучасності Ліни Костенко. Неабияке захоплення у пані Катерини викликають поезії україномовного автора Антона Михайлевського: «Інколи мені здається, а вірніше-я просто переконана, що мої вірші народилися завдяки поезії Антона Михайлевського. І це дуже особисте, глибоке і ніжне відчуття» - пише у передмові до своєї збірки Катерина Казначеєва.
Переконаний, що кожен, хто прочитає збірку «Умитись голосом», відкриє для себе не тільки іще один бік невичерпного таланту пані Катерини, але й зможе пережити і відчути разом з авторкою її своєрідний, дуже жіночий, а від того, пронизаний любов’ю та печаллю світ. Світ, де «кронами вишите небо», де «діамантові зорі небес», де «Закриваючи очі від сонця в зеніті, я відчуваю пронизливу снігу блакить..».
Пані Катерина не тільки оспівує неповторну красу України. «Благословення ця земля! З її омитими степами, з її розкішними садами…» Поетесі болить доля України. А, інакше воно і бути не може. Ще Микола Вінграновський колись сказав: «Поети – не кроти. Поета очі – це вітчизни очі».
Поетеса, розуміючи усю відповідальність за свій дар, яким вона ділиться з нами, переймається долею України і задає, на перший погляд, риторичне, але дуже значуще питання: «Ти багато страждала, терпляча моя, і чекала на час правосуддя. Українська, пригнічена болем земля, чи назавжди повернена людям?» Це питання до всіх нас, до нашого сумління, до нашого світогляду. Звертаючись до України, як до живої істоти: «А якщо забажаєш, то з радістю я, із долоні для тебе змайструю покрівлю» авторкаготова рятувати свою Батьківщину. Чи ж готові ми сьогодні так само вчинити, коли це раптом стане необхідно? Мабуть важко відповісти відразу і однозначно.
Катерині Казначеєвій, як і будь-якій творчій людині притаманні постійні пошуки власного місця у цьому світі, пошуки сенсу життя. Можливо, недооцінюючи покладену на нею Творцем місію, можливо, піддаючись на звичайні людські слабкості та бажання жити простим земним життям, поетеса розмірковує:
На трон височезний мене підняли випадково.
Я навіть не знаю, навіщо і що тут робити.
Дорожча для мене трава біля хати шовкова,
В корінні якої закладені справжні і вись, і орбіти.
Їй не потрібні звання, корони і титули, адже все це лише «заковує» її творчий політ і прагнення бути вільним творцем. І може здатися, що поетеса відкидає просту жіночу мрію натомість виказує свою готовність нести в цей світ величезний та відповідальний тягар – СЛОВО.
…Раніше про сукню я мріяла і вишиванку.
Тепер відчуваю, наскільки важливим є слово,
З яким на край світу босоніж іти я готова.
Готовність авторки до самопожертви час від часу переривається роздумами над сьогоденням та його проблемами:
«До землі опускалися руки,
Мов стрункі придорожні повії.
В час такої ганьби і розрухи
Не можливі змірковані дії..»
В цих кількох рядках, як мені здалося, сконцентровано біль за наш такий жорстокий і несправедливий час. І, ніби благаючи його про лагідність поетеса взиває: «В цьому світі незгод я ні в чому, ні в чому не винна» І вона має на це право, адже вона, насамперед, жінка, берегиня родинного вогнища:
«Простягаючи руки до неба,
Я прошу, і котрий уже раз:
Мені більше нічого не треба,
Тільки б вдома все було гаразд»
А що іще потрібно, аби відновити душевний спокій та рівновагу, аби вижити у цьому переповненому негараздами світі, у світі, де все - навпаки?!
Даруючи нам свої пронизливі ліризмом та подекуди дуже відверті рядки поетеса прагне не втратити власну самобутність серед безлічі авторів, віршів, книг і звертається до нас:
«Розпізнайте мене
І мій голос з духмяністю м’яти,
З переливами барв,
Ви повинні мене розпізнати.»
Тож, давайте разом з вами почнемо розпізнавати, а точніше пізнавати та відкривати кожен для себе нові вірші Катерини Казначеєвої. І, нехай відкриття це зробить нас ще трішечки добріше, відвертіше та щасливіше на цій землі і збагатить наш внутрішній світ.
Петро Лютенко
Член літоб’єднання «Промінь»
http://forpost-kotovsk.at.ua/publ/rozpiznajte_mene_i_mij_golos_z_dukhmjanistju_m_jati/1-1-0-1104
|
